Артем Лоік - Теліга

— Я вирішила, мій любий.
— Ти вирішила, авжеж…
— На мене чекають люди…
— На тебе чека арешт!

— Ти ж знаєш мене, даремно
вмовляти… — Я б і не зміг,
маленька моя… Олено,
ти більша за нас усіх!

І з теплих обіймів — у кригу
ґестапівських лап окупантів… Ця жінка
маленьке життя, наче книгу —
писала — великим — нескореним вчинком!

Бо правила єдні, мій синку,
хоч це Вавилон і хоч Троя,
що справжні великі нескорені вчинки
підписують власною кров’ю!

І в небо застигле стиха,
шепоче, йдучи по дорозі до Спілки:
— О, Боже мій, я ж не встигла
і першої видати збірки…

І поки Диявол гачок не натисне
до храмового промовляє шпиля:
— Мені на папері — затісно!
Я вилізла — за — поля!